Знання європейського права

ВИДАТНИЙ ПАТРІОТ, ВЧЕНИЙ, ГРОМАДСЬКИЙ І РЕЛІГІЙНИЙ ДІЯЧ

В. М. Парасюк — 2022-07-05

У статті аналізується діяльність видатного вітчизняного патріота, вченого, громадського діяча Івана Івановича Огієнка (митрополита Ілларіона) (1882–1972). Вказується на те, що дитинство та юність Івана Огієнка багато у чому були схожими з його великим попередником Тарасом Шевченком. Він, як і Т. Шевченко ріс сиротою, змушений з малолітства заробляти на хліб, але при цьому виявляв великий інтерес до знань, до світла науки, демонструючи блискучі здібності та непереборну волю. Йому багато доводилося вивчати самотужки, а також навчати грамоті селянських дітей. І. Огієнко почав рано виявляти інтерес до християнської релігії, яка в майбутньому стала головним сенсом його життя, тою зіркою, що прокладала йому шлях до світла, добра та істини. В статті наголошується про те, що сильна воля, цілеспрямованість, любов до науки стали нагородою для молодого І. Огієнка, він стає студентом Київського університету Святого Володимира, і при цьому виявляє блискучі здібності і талант, що викликає повагу до нього як майбутнього перспективного педагога і науковця з боку усього професорсько-викладацького складу цього відомого навчального закладу. Велика мрія Івана Огієнка здійснилася. Молодий науковець блискуче захищає магістерську дисертацію і стає викладачем університету, а згодом і професором. Він користується не тільки повагою своїх старших іменитих колег, але й найголовніше любов’ю студентів. Його ерудиція, вміння цікаво, а головне доступно викладати матеріал, культура спілкування та доброзичливість створили йому імідж талановитого та популярного вченого педагога. В статті підкреслюється, що у складні, буреломні і трагічні роки (1917–1920) української історії Огієнко проявив себе не тільки мужнім та щирим патріотом, але й мудрим політичним та державним діячем, вмілим дипломатом на відповідальному посту Міністра освіти. Творчо оцінюючи політичну, соціально-економічну, морально-психологічну ситуацію, яка склалася в Україні у ці роки І. Огієнко дійшов висновку щодо нагальної необхідності формування у широких народних мас національної самосвідомості, патріотизму, готовності боротися за свою соціальну і національну незалежність, як важливого чинника розбудови незалежної демократичної української держави. У цьому аспекті значну роль міністр відводив формуванню в українському суспільстві високої духовності, в якій важливу роль відігравали християнська релігія і церква. В статті акцентується увага на тому, що свій величезний внесок у розбудову молодої української держави зробив професор І. Огієнко, коли в результаті українського національно-визвольного руху український народ одержав шанс створити свою незалежну державу. У цей період постала гостра потреба активного впровадження української мови в державні інституції та навчальні заклади. За цю почесну місію Огієнко береться одним з перших,
демонструючи високу активність, професіоналізм, оперативність у вигляді підготовки та виданні підручників та методичних рекомендацій, акцентує увагу на важливості вивчення літературної української мови, як важливого чинника формування високої духовності, культури та національного менталітету українського народу.

ТРАНСФОРМАЦІЯ СИСТЕМИ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ В УМОВАХ ВІЙНИ ТА В ПІСЛЯВОЄННИЙ ПЕРІОД

І. І. Шемелинець — 2022-07-05

У статті аналізуються підходи до побудови системи юридичної освіти в Україні, починаючи з 2014 року та описуються передумови та критерії її трансформації, зокрема через збройну агресію росії проти України. Детально окреслюються зміни в системі вищої освіти, та вищої юридичної освіти зокрема, які відбулися за період з 2014 року, а також управлінські рішення, прийняті в умовах воєнного стану.
Досліджуються підходи до трансформації окремих складових системи юридичної освіти, обґрунтовується необхідність перегляду складників, рівнів, ступенів, умов ліцензування, змісту освітніх стандартів та освітніх програм, а також нормативно-правового регулювання системи юридичної освіти. Наголошується на необхідності перегляду рівнів та ступенів за якими здобувається вища юридична освіта, зокрема через відмови від підготовки юристів на рівні фахової передвищої освіти. Розглядаються та обґрунтовуються можливості запровадження наскрізної підготовки правників, як більш цілісної програми підготовки Наголошується на потребі кардинальної оптимізації мережі закладів освіти, зокрема в контексті дефіциту державного фінансування, зниження фінансової спроможності учасників до здобуття вищої освіти та зовнішніх фак- торів, пов’язаних з переміщенням закладів освіти. Така оптимізація можлива завдяки об’єднанню університетів, а також відмови від підготовки юристів коледжами, територіально відокремленими структурними підрозділами,
а також закладами вищої освіти зі специфічними умовами навчання. Акцентується увага на необхідності розроблення та затвердження освітніх стандартів та перегляду змісту освітніх програм підготовки правників, враховуючи актуальні виклики зумовлені війною. Також наголошується на необхідності вироблення єдиних підходів до нормативно-правового регулювання системи юридичної освіти.

ВОЛОДІННЯ ДЕРЖАВНОЮ МОВОЮ ЯК ОДИН ІЗ ВИБОРЧИХ ЦЕНЗІВ СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Т. А. Латковська — 2022-07-05

Важливою ознакою сучасних демократичних виборів є визнання виборчого права, сутність якого складає право громадян України вільно обирати і бути обраними до органів державної влади та органів місцевого самоврядування. Це право є загальним, рівним і прямим шляхом таємного голосування. Водночас, світова виборча практика передбачає окремі обмеження в загальному виборчому праві – цензи, запровадження яких має на меті чітке визначення кола критеріїв, які є дієвим механізмом виборчого процесу. Серед таких критеріїв важливим є володіння державною мовою. Особливо гостро постало питання спілкування державною мовою сьогодні, коли боронити свою країну від агресора можемо не лише зброєю, а й словом. Під час повномасштабної війни, яку розпочала
Росія проти України, українська мова є не тільки ознакою ідентичності та громадянської позиції, а й інструмент боротьби з ворогом. Українська мова в усьому світі тепер асоціюється з опором, сміливістю, єдністю та свободою. Володіння українською мовою є однією з обов’язкових умов для зайняття відповідних посад (статті 103, 127, 148 Конституції України). Застосування української мови як державної унормовується шляхом конституційного та законодавчого закріплення. Таким чином, положення Конституції України зобов’язують застосовувати державну українську мову як мову офіційного спілкування посадових і службових осіб при виконанні ними службових обов’язків, в роботі і в діловодстві органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також у навчальному процесі в усіх закладах України. Беручи до уваги Концепцію державної мовної політики, затверджену Указом Президента України від 15 лютого 2010 року № 161/2010, яка визначає стратегічні пріоритети в подоланні спричинених багатовіковою асиміляційною політикою колонізаторів та окупантів деформацій національного мовно-культурного і мовно-інформаційного простору та відповідно до якої повноцінне функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території держави є гарантією збереження ідентичності української нації та зміцнення державної єдності
України, Верховною Радою України було ухвалено Закон «Про забезпечення функціонування української мови як державної» у 2019 році.

СТАНОВЛЕННЯ ІНСТИТУТУ ПОЗИТИВНОЇ ДИСКРИМІНАЦІЇ

Я. В. Паладієва — 2022-07-05

Стаття присвячена історичним передумовам становлення інституту позитивної дискримінації. У статті в хронологічному порядку наведені приклади впровадження позитивних дій в законодавстві різних країн відповідно до історичних обставин. В статті розглянуто історичне коріння впровадження інституту позитивної дискримінації та його подальшого розвитку з урахуванням судових прецедентів та зміни історичних умов на прикладі Сполучених Штатів Америки та ряду країн Європейського Союзу. Стаття також розкриває первинне поняття позитивної дискримінації та його характеристику спираючись на норми законодавчих актів в яких безпосередньо закріплювався механізм реалізації цього інституту. В статті досліджено та підтверджено, що стратегії впровадження та застосування позитивних дій можуть приймати різні форми, часто поєднуючи елементи декількох протилежних категорій. Застосування таких заходів в основному передує прийняттю анти дискримінаційного закону та контраргументів проти проведення такої політики, проте частіше саме проведення політики позитивних заходів сприяє досягненню реальної рівності. За результатами дослідження було виявлено що формування поняття та механізми реалізації позитивних дій в історичному аспекті часто залежали від території на якій вони впроваджувались та історичних обставин на відповідних територіях. Також, форма впровадження та категорії позитивної дискримінації часто відштовхувались від становища знедоленої групи у тій чи іншій державі. Фактично, історичне становлення та розвиток інституту позитивної дискримінації сприяли вкоріненню поняття позитивної дискримінації як такого, що сприяє забезпеченню реальної рівності та слугує дієвим механізмом реалізації прав та можливостей недостатньо представлених груп.

ДО ПИТАННЯ КОДИФІКАЦІЇ ЗАКОНОДАВСТВА УКРАЇНИ ПРО РЕФЕРЕНДУМИ

О. В. Сінькевич — 2022-07-05

Констатовано, що прийняття Виборчого кодексу України слід уважати одною з центральних та найважливіших подій, коли йдеться про систематизацію національного конституційного законодавства. Проте залишаються майже неврегульованими на державному рівні питання, пов’язані з організацією та проведенням референдумів, – як всеукраїнських так і місцевих.
Узагальнена теза щодо того, що порядок організації та проведення референдумів доцільно регламентувати в межах Виборчого кодексу України, не є новою у національній юридичній літературі. Однак з прийняттям Виборчого кодексу України вона майже не отримує додаткової аргументації, що навряд чи спряє подальшому удосконаленню конституційного законодавства України. Метою статті є деталізація цієї тези. Зазначено, що кодифікація положень про вибори та референдуми у межах Виборчого кодексу України матиме низку переваг. У першу чергу, – це можливість організації та проведення всеукраїнських і місцевих референдумів. Запропоновано взяти до уваги і так звані «родові» переваги, які має кодифікація у цілому. А саме -це усунення дублювання й протиріч між нормативно-правовими актами, надання правовому регулюванню відповідного інституту права цілісності та повноти, упорядкування галузевого законодавства шляхом укрупнення його актів
(а отже, зменшення їхньої кількості), сприяння стабільності законодавства (за статистикою, у перше десятиріччя після прийняття кодексів до них вноситься небагато змін та доповнень).
Узагальнено, що в історії систематизації українського виборчого законодавства були спроби включити положення про референдуми до виборчого кодексу, однак, вони не мали успіху. І тим не менш, зауваження щодо назви «Виборчий кодекс» у разі, якщо до проєкту включалися також і положення про референдуми, в юридичній літературі висловлено не було. А тому слід уважати цілком можливим включення положень про референдуми до Виборчого кодексу України. Перспективи подальших досліджень полягають у тому, щоб запропонувати структуру таких, які запропоновано включити до Виборчого кодексу України, Книги третьою з позначкою «1» «Всеукраїнські референдуми» та Книги четвертою з позначкою «1» «Місцеві референдуми».

ДЕЦЕНТРАЛІЗАЦІЯ ПУБЛІЧНОЇ ВЛАДИ

О. В. Стогова — 2022-07-05

У статті автор продовжує вивчення проблеми децентралізації публічної влади, концентруючи свою увагу на особливостях децентралізації у європейських державах з різними формами державного устрою. Особливу увагу дослідник приділяє аналізу та різнобічним оцінкам процесів децентралізації сучасними європейськими вченими. Щодо децентралізації в Іспанії, то ця унітарна держава з високим ступенем регіоналізації визначається як квазіфедерація з широкими компетенціями регіонів. Як приклад асиметричної квазіфедерації автор розглядає Великобританію, де децентралізація базувалась на деконцентрації центральних повноважень. Зроблено висновок, що традиційна британська система зазнала децентралізації шляхом деволюції. Особливу увагу автор приділяє вивченню особливостей децентралізації у федеративних державах, які трактує як окрему, самостійну модель
децентралізації. У країнах із федеративним устроєм суб’єкти федерації мають широкі повноваження і виконують завдання регіонального розвитку, тоді як центральний уряд має обмежені повноваження в цій галузі. Окремим типом децентралізації влади автор вважає федеративну модель зі спільною компетенцією держави та місцевого самоврядування (Німеччина, Австрія, Бельгія). Автор зазначає, що компетенції органів місцевого самоврядування залежать від розміру країни, системи місцевого самоврядування та загальної моделі регіонального розвитку. У статті зроблено висновок, що відмінності в організації публічної влади у централізованій, децентралізованій та федеративній системі зберігаються, але можна спостерігати кілька трансформацій моделей децентралізації публічної влади за останні десятиліття. Основними тенденціями децентралізації є: посилення компетенції органів місцевого самоврядування з кінця ХХ ст. до нашого часу; отримання органами місцевого самоврядування другого рівня компетенцій у галузі регіонального планування; перетворення колишніх центральних органів на міжмуніципальні.

ІНСТИТУТ ЗАРУЧИН В СУЧАСНОМУ СІМЕЙНОМУ ПРАВІ

А. С. Абдель Фатах — 2022-07-05

У статті розглянуто сутність та зміст інституту заручин, який включає в себе порядок та межі правового регулювання дошлюбних відносин, що виникають між особами, які виявили намір укласти шлюб у майбутньому. Не дивлячись на те що заручини є одним із найстаріших правових інститутів, що передував укладенню шлюбу та створенню сім’ї, наразі законодавцем не наділено заручини великим юридичним значенням. Тому автор вважає, що існує необхідність вивчення теоретико-правових і практичних аспектів інституту заручин на сучасному етапі трансформації як шлюбних правовідносин, так і правовідносин, що їм передують. Сьогодні в Україні спостерігається тенденція збільшення кількості фактів коли особи які подали заяви до органів державної реєстрації актів цивільного стану змінюють своє рішення та відмовляються від реєстрації шлюбу. Такі випадки мають ряд негативних наслідків, адже правовідносини, що виникають між нареченими є різноманітними. Під час дослідження проблематики інституту заручин, а також правового регулювання майнових дошлюбних відносин, що складаються між майбутнім подружжям, виявлено необхідність вдосконалення законодавства в частині відповідальності сторони, яка відмовилася від шлюбу шляхом стягнення не лише майнової шкоди у зв’язку з весіллям що не відбулося, але і моральної, як це передбачено у ряді країн світу. Автором завдяки комплексному підходу до вивчення зазначеної проблеми доведено, що законодавче врегулювання даного питання сприятиме правильному тлумаченню цих основоположних засад, їх дотриманню усіма учасниками даних правовідносин та як результат – вірному правозастосуванню. Зроблено висновок, що інститут заручин передбачає дві концепції, згідно першої, заручини мають неправовий характер, а являють собою елементи традицій, обрядовості, а також релігійне підґрунтя заручини. Друга концепція наділяє інститут заручин юридичною силою водночас не порушуючи принцип добровільності шлюбу та передбачаючи відмову від реєстрації шлюбу однією із сторін не залежно від обставин. Разом з тим, даний інститут надає право на відшкодування реальної шкоди однією із сторін у разі доведення винної поведінки іншої сторони, та навпаки передбачає підстави звільнення від обов’язку такого відшкодування. Проблемним залишається питання коштовних дарунків здійснених нареченими один одному під час підготовки до весілля, а також третіми особами, що потребує додаткового законодавчого врегулювання.

СУТНІСНІ ТА ЧАСОВІ ХАРАКТЕРИСТИКИ ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ СПОСОБІВ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ВИКОНАННЯ ЗОБОВ’ЯЗАНЬ – НЕУСТОЙКИ ТА ПРИТРИМАННЯ

П. Д. Гуйван — 2022-07-05

Дана наукова стаття присвячена дослідженню актуального питання про темпоральні характеристики таких цивільно-правових способів забезпечення виконання зобов’язань, як неустойка і притримання. Саме ці два способи мають за своєю сутністю значну кількість вимірів, що дозволяють їх відносити до засобів цивільної відповідальності та оперативного захисту. Проаналізовані сутнісні та часові ознаки неустойки. Автор, виходячи також із темпорального аналізу правовідношення, підтримує тих науковців, котрі у цивілістичній літературі піддають сумніву місце неустойки серед способів забезпечення зобов’язань. Б цілком очевидно, що неустойка захищає права кредитора у зобов’язанні способом, властивим заходам відповідальності, а не способами забезпечення виконання. Неустойка не може надати кредиторові виконання порушеного зобов’язання чи навіть компенсації втраченого, як то властиво іншим забезпечувальним механізмам. Вона не може це зробити фізично, бо не створюється відповідне джерело для покриття втрат від невиконання обов’язку. Насправді, неустойка – то додаткове до основного зобов’язання, котре виникає у разі порушення основного. Відтак, у цьому сенсі визначення неустойки повністю співпадає з дефініцією відповідальності як різновиду цивільно-правових санкцій. Що стосується такогозабезпечувального способу як притримання, то тут висновки автора протилежні. Підкреслюється, що притримання не можна вважати оперативною санкцією саме з тих причин, що воно має певні особливості своєї реалізації у часі. У разі порушення грошового зобов’язання боржником «включається» охоронне відношення, в межах якого до повноважень кредитора входить і повноваження щодо фактичного утримування майна. Але, на відміну від класичних способів оперативного впливу на порушника, притримання не спрямоване безпосередньо на реалізацію захисної функції у компенсаційному чи штрафному форматі. Воно спершу виконує знову ж таки спонукальну роль для виконання грошового обов’язку боржником. І лише після тривалого невиконання у окремих випадках кредитор вправі реалізувати утримувану річ, задовольнивши свої вимоги.

ЗАСТОСУВАННЯ КОНСУЛОМ НОРМ МІЖНАРОДНОГО ТА ІНОЗЕМНОГО ПРАВА ПРИ ВЧИНЕННІ НОТАРІАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕНЬ

Є. Є. Фурса — 2022-07-05

У статті розкриваються питання застосування консулом при вчиненні нотаріальних дій норм іноземного права про що йдеться у п. 3.20.1 Положення про порядок учинення нотаріальних дій в дипломатичних представництвах та консульських установах України [1] (надалі – Положення). Виходячи із аналізу Закону України «Про міжнародне приватне право»[2] (надалі-Закон), якщо заявник має громадянство двох або більше держав, то він при посвідченні консулом правочину вправі клопотати про застосування законодавства країни його громадянства, якщо це не суперечить закону. Тому при здійсненні консулами своєї діяльності вони мають застосовувати норми іноземного права, але з урахуванням вимог даного Закону, зокрема, вибір права не здійснюється, якщо
відсутній іноземний елемент у правовідносинах (ч. 6 ст. 5 Закону); вибір права може бути здійснений щодо правочину в цілому або його окремої частини (ч. 3 ст. 5 Закону); при застосуванні права іноземної держави суд чи інший орган встановлює зміст його норм згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній іноземній державі (ч. 1 ст. 8 Закону); з метою встановлення змісту норм права іноземної держави суд чи інший орган може звернутися в установленому законом порядку до Міністерства юстиції України чи інших компетентних органів та установ в Україні чи за кордоном або залучити експертів (ч. 2 ст. 8 Закону). Проаналізована Європейська конвенцієя про інформацію щодо іноземного законодавства, яка може поштирюватися і на запити несудових органів, тобто, нотаріусів та консулів. Консул може приймати для вчинення нотаріальних дій документи складені відповідно до вимог іноземного права, а також вчиняти посвідчувальні написи за формою, передбаченою іноземним законодавством. Щодо застосування консулом норм міжнародного права, то вони так само мають братися до уваги і безпосередньо ним застосовуватися на території іноземної країни – перебування консула. Проаналізовано ряд конвенції та які мають істотний вплив на вчинення консулом нотаріальних дії, зокрема, посвідчення заповітів, їх форм (міжнародного заповіту), реєстрації та зберігання.

TELEWORKING “IS HERE TO STAY”?

I. V. Lagutina — 2022-07-05

Протягом останнього десятиліття досягнення в області інформаційно-комунікаційних технологій (ІКТ) значно змінили світ праці, зробивши можливим працювати в будь-який час і в будь-якому місці в багатьох секторах і професій. Це відбувається в контексті зростаючої економіки, заснованої на знаннях і послугах, де ІКТ є ключовими інструментами для роботи. У статті наголошується, що термін «дистанційна робота» охоплює різні види стилів роботи, які передбачають використання обладнання інформаційно-комунікаційних технологій, наприклад, дистанційна робота, мобільна
робота або робота на дому. У літературі з гігієни праці є дві домінантні теорії, які сприяють нашому розумінню взаємозв’язку між дистанційною роботою та професійною гігієною: модель робочого місця-потреби-ресурси в психології гігієни праці та теорія макроергономічних систем в ергономіці.
У цій статті аналізується, що дистанційна робота не позбавлена потенційних негативних наслідків для здоров’я та самопочуття. Зокрема, працівники: страждають від стресу та вигорання через відчуття, що вони будуть доступні в неробочий час, незалежно від того, чи працюють вони насправді; відчувати розчарування через нечіткі межі між роботою та життям; відчувають себе ізольованими та відокремленими від своїх колег. Працівники повинні співпрацювати з роботодавцем у впровадженні заходів, спрямованих на виконання обов’язки щодо охорони праці задля забезпечення гідних та безпечних умов праці. Однак на рівні ЄС та на національному рівні чинне законодавство вирішує більшість питань, які були виділені як потенційні проблеми, пов’язані з дистанційною роботою, таких як робочий час, здоров’я та безпека та баланс між роботою та особистим життям.

ПРАВОВІ АСПЕКТИ ЗДІЙСНЕННЯ НОРМАТИВНОЇ ГРОШОВОЇ ОЦІНКИ ЗЕМЕЛЬ СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКОГО ПРИЗНАЧЕННЯ

О. В. Борденюк — 2022-07-05

У статті проведено аналіз законодавства у сфері оцінки земель сільськогосподарського призначення та існуючих видів оцінки земель сільськогосподарського призначення в Україні. Виявлено основні проблеми, характерні при виконанні землеоціночних робіт на сучасному етапі. Висвітлено основні світові методики розрахунку вартості земель сільськогосподарського призначення та запропоновано основні напрями удосконалення існуючої методики оцінки земель сільськогосподарського призначення в Україні. Встановлено, що оцінка земель сільськогосподарського призначення та ведення землеоціночної діяльності в Україні є важливою складовою земельних відносин на сучасному етапі формування ринку земель сільськогосподарського призначення. Досліджено, що на сьогоднішній день методична база оцінки землі не містить вичерпної відповіді на питання,
як саме необхідно визначати ринкову вартість земель під сільськогосподарськими угіддями, а тому виникає необхідність розробки якісної, ринково-орієнтованої системи оцінки земель. Встановлено, що правове регулювання оцінки земель здійснюється відповідно до Конституції України, Земельного кодексу України, Законів України «Про оцінку майна, майнових прав та професійну оціночну діяльність
в Україні», «Про оцінку земель», інших відповідних нормативно-правових актів. Нормативно-методичне регулювання оцінки земель здійснюється за відповідними нормативно-правовими актами, що встановлюють порядок проведення оцінки земель, організації і виконання земельно-оціночних робіт, склад і зміст технічної документації та звітів з експертної грошової оцінки земельних ділянок, вимоги до них, порядок їх виконання. Проведено короткий аналіз нової уніфікованої методики нормативної грошової оцінки земельних ділянок, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження Методики нормативної грошової оцінки земельних ділянок» метою якої є забезпечення нормативної грошової оцінки земельних ділянок усіх категорій та форм власності в межах території громад незалежно від їх розташування за принципом організаційної єдності
процесу оцінки, приведення методики оцінки у відповідність до вимог чинного законодавства.

РОЗМЕЖУВАННЯ ЕЛЕКТРОННИХ ТА ПИСЬМОВИХ ДОКАЗІВ В АДМІНІСТРАТИВНОМУ СУДОЧИНСТВІ

В. А. Будкевич — 2022-07-05

Метою статті є аналіз основних теоретичних та практичних характеристик та властивостей, що дозволяють провести розмежування між електронними та письмовими доказами (включаючи документи). Методологічною основою для проведення дослідження стали теоретичні положення науки адміністративного права та судочинства, теорії доказів, інформаційного права. Основними методами дослідження стали методи порівняння, опису, аналізу та синтезу, індукції та дедукції, формально - юридичний метод. В результаті проведення дослідження було розглянуто окремі аспекти проблеми встановлення місця електронних доказів в системі доказів в адміністративному судочинстві з акцентом на питанні про розмежування електронних та письмових доказів. По-перше, коротко розглянуто існуючі позиції щодо розмежування письмових та електронних доказів. По-друге, здійснено огляд основних теоретичних відмінностей між властивостями та характеристиками електронних доказів.
По-третє, розглянуто деякі практичні аспекти доказування, через які в прикладній площині виявляються технічні і юридичні відмінності між електронними та письмовими доказами. Автором встановлено, що принципова відмінність електронних та письмових засобів доказування полягає в різних інформаційних технологіях, в рамках яких виготовлені та використовуються відповідні докази. Якщо письмові докази є продуктом аналогових традиційних технологій створення, обробки, передачі, демонстрації інформації, то електронні докази – продукт нових інформаційних електронних технологій, де інформація закодована в певній алгоритмічній (логічній) послідовності електронних сигналів. В другому з випадків завжди необхідний «технічний посередник» – технічний засіб, за допомогою якого закодована інформація зможе бути переведена в «соціальну», доступну для людського розуміння площину. Наукова новизна отриманих результатів полягає в розкритті в площині науки та практики адміністративного судочинства основних відмінних характеристик електронних та письмових доказів; окремі тези, викладені в статті, можуть бути використані як свого роду рекомендації в правозастосовній практиці та нормотворчій діяльності.

МЕТОДОЛОГІЯ ВИЗНАЧЕННЯ РОЗМІРУ ЗБИТКІВ

Г. В. Вашека — 2022-07-05

Стаття присвячена дослідженню питань, пов’язаних із методологією визначення розміру збитків, їх складу, умов і порядку відшкодування та віднаходженню шляхів з удосконалення національного законодавства у цьому напрямі. Метою даної статті є визначення та дослідження законодавчих та нормативно-правових актів, що діють у цій сфері, виявлення прогалин в правовому регулюванні, формулюванні конкретних пропозицій щодо їх усунення. Для цього було викopиcтaно pяд cпeцiaльниx тa зaгaльниx пpийoмiв i мeтoдiв дocлiджeння. Зокрема, метод синтезу, метод аналізу, порівняльно-правовий метод склали методологічну основу даного дослідження. Наукова новизна. Органи державного фінансового контролю відповідно до Закону України «Про основні засади здійснення державного фінансового контролю в Україні» у разі виявлення збитків, завданих державі чи підприємству, установі, організації, що контролюється, мають визначати їх розмір в установленому законодавством порядку. Аналогічна норма передбачена й Положенням про Державну аудиторську службу України, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 03 лютого 2016 року №43. Разом з тим, діюче законодавство не містить методології визначення розміру збитків.
Для досягнення поставленої мети в дослідженні поставлені наступні завдання: визначити сутність терміну «збитки», який застосовується у господарському та цивільному законодавстві України; дослідити правові та економічні засади формування та розвитку методології визначення розміру збитків. В процесі дослідження проаналізовано склад збитків за цивільним і господарським законодавством України. Досліджено низку нормативно-правових актів. Встановлено відсутність однозначних тлумачень базових термінів. Застосовується різна термінологія у господарському та цивільному законодавстві України. В процесі дослідження виявлено, що в даний час проблема вироблення підходів до визначення розміру збитків, залишається актуальною та потребує комплексного вирішення. Отже, необхідно констатувати актуальність досліджуваної теми як з теоретичної, так і з практичної площин. Тому створення дієвої та ефективної методики визначення розміру збитків є нaдвaжливим зaвдaнням будь-якoї пpaвoвoї дepжaви.

ІНСТИТУТ ПРЕДСТАВНИЦЬКОЇ ДЕМОКРАТІЇ ТА ОРГАНИ САМООРГАНІЗАЦІЇ НАСЕЛЕННЯ

В. Е. Гедульянов — 2022-07-05

У статті з посиланням на чинне конституційне та муніципальне законодавство, а також на праці вчених аргументовано тезу щодо того, що при подальшому удосконаленні правової регламентації інституту представницької демократії в Україні не слід брати до уваги органи самоорганізації населення. Продемонстровано, що на сучасному етапі органи самоорганізації населення мають громадську, а не публічну природу, а отже – не є органами публічної влади з представницькою природою (публічно-представницькими органами). Наприклад, навряд чи орган публічної влади (незалежно від того, чи є він представницьким) може утворюватись у такому порядку, як орган самоорганізації населення тощо.
Проаналізовано нормативні визначення поняття «органи самоорганізації населення». Продемонстровано, що їм бракує чіткого відображення сутності цих органів. Підкреслено, що далеко не усі нормативні дефініції є чіткими, лаконічними, та повною мірою характеризують явища тощо, які вони визначають. Нормативні визначення можуть застарівати. Нормативні визначення не позбавлені недоліків, і доволі часто ці недоліки є істотними, – інколи ці недоліки є сутнісними, інколи формальними. Достатньо звернутися до будь-якої фундаментальної праці фахівця з тієї чи іншої галузі права, – і навряд чи у ній не знайдеться критики одного чи кількох нормативних визначень. Наголошено на тому, що доволі часто фахівці оперують нормативними визначеннями як універсальними. Проте, навряд чи будь-яке нормативне визначення може претендувати на універсальність. Принагідно підкреслено, що більш плідним був би підхід, відповідно до якого автори проєктів законів (та й інших нормативно-правових актів) більше прагнули б до єдності тезаурусу та застосовували б посилання на визначення, які вже сформульовані у законодавстві. Це є особливо бажаним, враховуючи наявність потужних засобів електронної інкорпорації законодавства. У процесі дослідження сформульована рекомендація щодо недоцільності застосування у назві «орган самоорганізації населення» поняття «орган».

ПРАВОВИЙ РЕЖИМ ВІРТУАЛЬНИХ АКТИВІВ В УКРАЇНІ

С. О. Грицай — 2022-07-05

У статті проводиться дослідження наявного правового режиму визначеному в Україні для віртуальних активів. Власники криптовалют в Україні отримають низку переваг. Завдяки тому, що з’явиться законодавче регулювання цієї сфери, вони, як мінімум, зможуть захистити свої статки у віртуальних активах, якщо щось трапиться. Новий закон дозволить зробити віртуальні активи цілком легальним та звичним явищем для влади та суспільства. Випадки шахрайства трапляються і в класичній економіці з фіатними грошима, тому не варто думати, що такі ситуації – це проблема виключно віртуальних активів. Все залежить від того, в якій країні зареєстрована криптобіржа. Якщо, наприклад, в Туреччині чи Китаї, то і звертатись потрібно до тієї держави, яка надавала ліцензію. Гарантії для українських покупців криптовалюти підвищиться завдяки тому, що певні криптобіржі отримуватимуть дозвіл на роботу саме в Україні, відповідно їх і будуть перевіряти і слідкуватимуть за тим, щоб вони працювали добросовісно. Верховна Рада України прийняла 17.02.2022 року Закон України «Про віртуальні
активи» № 2074-IX (надалі – Закон 2074). Який був 15.03.2022 року підписаний Президентом України, після врахованих змін, згідно його раніше поданих пропозицій. Мета статті полягає в проведення дослідження спря- мованого на поняття правової концепції в цілому та особливостей зокрема, наявного правового режиму для віртуальних валют в Україні, що визначений профільним Законом України «Про віртуальні активи». За результатами проведеного дослідження зроблено ряд висновків: 1). право власності на віртуальний актив засвідчується володінням ключа такого віртуального активу, крім випадків, передбачених п. 3 ст. 6 Закону 2074; 2). відповідно до п. 4 ст. 6 Закону 2074, по суті (хоча це прямо не зазначено у Законі 2074) в України встановлено презумпцію законності володіння віртуальним активом. Тобто як що хтось хоче оспорити «презумповане» право власності на будьякий з віртуальних активів, він повинен отримати судове рішення в Україні, про встановлення іншого факту.

РЕЛІГІЙНІ ОРГАНІЗАЦІЇ ЯК СУБ’ЄКТИ АДМІНІСТРАТИВНОГО ПРАВА

Д. А. Дмитрієв — 2022-07-05

У статті здійснено комплексний і системний аналіз поняття «релігійна організація», визначено її основні ознаки та правовий статус. Розглядаючи специфіку адміністративно-правового статусу релігійних об’єднань, необхідно відмітити, що в науці та практиці відсутній однозначний підхід до вирішення питання про правовий статус релігійних об’єднань та їхнє місце в організації суспільства. Сьогодні немає загальновизнаного визначення релігійного об’єднання. Виявлені характерні риси цього суб’єкта адміністративного права ускладнено тим, що зміст, який вкладається в поняття «релігійного об’єднання» в юридичній літературі, розуміється неоднозначно. Саме тому спостерігається ситуація, за якої поняття «релігійне об’єднання» має різне смислове навантаження залежно від ряду факторів, контексту роботи, особливостей авторського підходу до проблеми тощо. Встановлено, що релігійна організація, незалежно від наявності в неї статусу юридичної особи, за своєю природою є колективним суб’єктом адміністративного права. Поняття «організація» стосовно релігійних формувань є більш точним, ніж «об’єднання», а тому під релігійною організацією слід розуміти добровільне, некомерційне об’єднання осіб, створене для задоволення своїх релігійних потреб, яке діє відповідно до свого статуту. Стверджується, що особливу увагу слід приділити релігійним центрам і управлінням, оскільки чинним законодавством не надається визначення цим поняттям, висвітлюються лише окремі положення щодо реєстрації їх статутів. В чому полягає різниця між управліннями та центрами законодавство не передбачає. Побудова релігійного об’єднання, взаємини їхніх органів, система управління, порядок відправлення культу та інші елементи, які визначають характер їхньої діяльності, залежать переважно від віросповідання. Водночас,
законодавство, виходячи з потреби охорони інтересів особистості, суспільства та держави, визначає порядок створення та діяльності релігійних об’єднань, встановлює їхні права та обов’язки. Ефективність контролю за дотриманням законодавства про релігійні об’єднання залежить від правильного розуміння соціального та правового характеру релігійних об’єднань.

ОСОБЛИВОСТІ НАДАННЯ БЕЗОПЛАТНОЇ ПРАВОВОЇ ДОПОМОГИ НАСЕЛЕННЮ В УМОВАХ ВОЄННОГО СТАНУ

О. Л. Литвин — 2022-07-05

Стаття присвячена дослідженню проблем, що виникають при наданні безоплатної допомоги населенню в Україні. У роботі проаналізовано міжнародне та національне законодавство України щодо окремих верств населення при наданні безоплатної правової допомоги. Виокремлено переваги та недоліки даного виду допомоги в умовах воєнного стану. Також окреслено роботу відповідних фізичних та юридичних осіб, які здійснюють надання правової допомоги. Національне законодавство України зазначає, що правова допомога поділяється на первинну та вторинну, в залежності від чого відрізняється напрям кожного виду допомоги та змінюється коло осіб, які цю допомогу надають на різних етапах. На основі результатів проведеного дослідження зроблено висновки щодо осіб, які в умовах воєнного стану найбільше потребують безоплатної правової допомоги. Також у дослідженні визначено поняття біженців та вимушено переміщених осіб. Особливу увагу в статті приділено безоплатній правовій допомозі дітям, малозабезпечених особам, вразливим верствам населення. Також окреслено діяльність адвокатів, координаційних центрів, бюро з надання безоплатної правової допомоги, юридичних клінік, які здійснюють свою діяльність при закладах вищої освіти. Серед основних напрямків покращення рівня та якості надання безоплатної правової допомоги населенню в умовах воєнного стану законодавець зазначає надання безоплатної правової допомоги у дистанційному форматі, активного використання застосунків для мобільних пристроїв, використання Програми «єПідтримка» для оформлення соціальних виплат та внесення даних для отримання правової допомоги. Також у ході дослідження зроблено висновки щодо доцільності співпраці з засобами масової інформації та волонтерським рухом. Особливу увагу варто зосередити на адвокатській діяльності при наданні безоплатної правової допомоги та удосконаленні законодавства щодо більшого залучення адвокатів у цьому напрямку.

НАПРЯМИ УДОСКОНАЛЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ РЕАЛІЗАЦІЇ ПРАВА ГРОМАДЯН НА ЗВЕРНЕННЯ

І. Д. Пастух — 2022-07-05

У статті розглянуто сучасний стан та визначено напрями удосконалення адміністративно-правового регулювання реалізації права громадян на звернення. Звернуто увагу на проблематику визначення понятійно-категоріального апарату звернення громадян, а також інших питань, що стосуються матеріальних та процедурних моментів реалізації цього права Констатується недосконалість відповідного нормативно-правового регулювання, що призводить до наявності прогалин та колізій у законодавстві, невідповідності підзаконних нормативно-правових актів базовим законам. Запропоновано визначення «звернення громадян» під яким слід розуміти подані адресату в усній або письмовій (у тому числі електронній) формі пропозиції, зауваження, заяви, клопотання, скарги. Акцентується увага на необхідності нормативного закріплення моменту реалізації такого права, оскільки сам факт написання такого звернення не свідчить про початок відповідних правовідносин. Крім цього, виділено окремі моменти реалізації права громадян на звернення: початковий, проміжний та кінцевий. Сформульовано пропозицію щодо видів повторних звернень, до яких слід включити неодноразові звернення та визначити як два або більше звернення, що надійшли від однієї і тієї ж особи з одного і того ж питання, в яких: а) рішення, прийня- те за попереднім зверненням оскаржується; б) повідомляється про несвоєчасний розгляд первинного звернення; в) вказується на інші недоліки, що мали місце при розгляді та вирішенні первинного звернення. Удосконалено наукові підходи щодо розширення видів звернень, які не підлягають розгляду, а також право громадян при подачі та розгляді таких звернень як пропозиція та зауваження. Визначено подальші напрями удосконалення правового регулювання реалізації права громадян на звернення: встановлення обов'язку розгляду звернення у скорочені терміни; регламентація роботи з електронними зверненнями, що містять аудіо- та (або) відеозаписи, гіперпосилання тощо.

ДЕРЖАВНА МІГРАЦІЙНА СЛУЖБА УКРАЇНИ ЯК СУБ’ЄКТ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ АДМІНІСТРАТИВНОЇ ПРАВОСУБ’ЄКТНОСТІ МІГРАНТІВ

В. В. Посмітна — 2022-07-05

Стаття присвячена дослідженню адміністративно-правового статусу ДМСУ як центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції в Україні. Окремої уваги приділено питанням утворення, функціонування, реорганізації та реформування ДМСУ. Виокремлено загальні (верховенства права, безперервності, законності, забезпечення єдності державної політики, відкритості та прозорості, професіоналізму, доброчесності, політичної неупередженості, відповідальності) та спеціальні (правомірності одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, запобігання виникненню випадків відсутності громадянства, неможливості позбавлення громадянина України громадянства, визнання права громадянина України на зміну громадянства, збереження громадянства України незалежно від місця проживання) принципи діяльності ДМСУ в частині забезпечення адміністративної правосуб’єктності мігрантів. Обґрунтовано необхідність внесення змін до чинного законодавства у сфері забезпечення громадянства щодо
підстав і порядку набуття та припинення громадянства України. Зазначене безпосередньо має вплив на правове забезпечення адміністративної правосуб’єктності мігрантів органами ДМСУ. Проаналізовано Положення про Державну міграційну службу України та класифіковано основні повноваження ДМСУ щодо забезпечення адміністративної правосуб’єктності мігрантів за критерієм спрямованості на такі три групи: інформаційні, організаційні, процедурні. Визначено, що ДМСУ наділено повноваженнями щодо надання адміністративних послуг, зокрема стосовно: громадянства, імміграції, еміграції. Охарактеризовано практичну складову забезпечення адміністративної правосуб’єктності мігрантів, її як позитивні, так і негативні сторони. Досліджено статистичні показники діяльності ДМСУ за 2020 та 2021 роки. Обґрунтовано розробку та прийняття Міграційного Кодексу України як систематизованого законодавчого акту задля чіткого врегулювання повноважень ДМСУ, зокрема щодо забезпечення адміністративної правосуб’єктності мігрантів.

ДО ПИТАННЯ ІНФОРМАЦІЙНОГО ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ ФІНАНСОВОГО МОНІТОРИНГУ

М. С. Уткіна — 2022-07-05

У статті розглянуто актуальне питання інформаційного забезпечення фінансового моніторингу. Зокрема, автором було також проаналізовано питання в контексті внесення змін до чинної нормативно-правової бази у зв’язку із введенням на території України воєнного стану. Зокрема, було проаналізовано основні положення, що стосуються інформаційного забезпечення фінансового моніторингу. Автором було виокремлено та проаналізовано визначення категорії «інформаційне забезпечення», що міститься у доктринальних джерелах, зважаючи на відсутність нормативного закріплення. У статті автор робить висновок, що інформаційне забезпечення фінансового
моніторингу певною мірою полягає у забезпеченні інформаційної взаємодії органів державної влади, які в межах своєї компетенції, протидіють легалізації злочинних доходів та фінансуванню тероризму й здійснюють обробку даних щодо таких доходів. У свою чергу, було визначено, що підґрунтям інформаційного забезпечення є джерела інформації. Зважаючи на це, було констатовано незадовільний рівень пошукової активності відповідних суб’єктів фінансового моніторингу, а також недосконалість механізмів взаємодії на транснаціональному рівні. Автор у статті аналізує діяльність Державної служби фінансового моніторингу як національного центру з отримання та аналізу інформації щодо підозрілих операцій в контексті можливої легалізації так званих злочинних доходів. Також у статті було охарактеризовано функціонування єдиної державної інформаційної системи у сфері запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, фінансуванню тероризму та фінансуванню розповсюдження зброї масового знищення.

БЕЗПОСЕРЕДНІ ДОДАТКОВІ ОБ’ЄКТИ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ ПРОТИ ПРЕДСТАВНИКІВ ВЛАДИ

А. В. Боровик — 2022-07-05

У межах наукової статті всебічно досліджено безпосередні додаткові об’єкти кримінальних правопорушень проти представників влади, передбачених ст. 342, 343, 344, 345, 346, 347, 348, 349 КК України. Виявлено окремі помилки, які допускають дослідники під час визначення цих об’єктів.
Встановлено, що безпосередні додаткові об’єкти кримінальних правопорушень проти представників влади є як обов’язковими, так і факультативними. Вивчення юридичних характеристик таких об’єктів дозволяє більш точно визначити змістові ознаки суспільної небезпеки вчиненого діяння, а також обов’язкові і факультативні ознаки їх об’єктивної сторони. На основі аналізу позицій вчених сформульовано дефініції безпосередніх додаткових об’єктів кримінальних правопорушень проти представників влади. Аргументовано, що безпосередніми додатковими обов’язковими об’єктами кримінальних правопорушень проти представників влади є правовідносини, які забезпечують охорону особистої та психічної недоторканності, життя, здоров’я, волі потерпілих, їх права власності, а також правосуддя. Натомість безпосередніми додатковими факультативними об’єктами кримінальних правопорушень проти представників влади є правовідносини, які забезпечують охорону волі, честі, гідності, життя, здоров’я потерпілих, громадського порядку, екологічної та громадської безпеки.
З’ясовано, що безпосередні додаткові об’єкти кримінальних правопорушень проти представників влади мають певні особливості: окремі з них схожі між собою, а також має місце їх диференціація залежно від категорії потерпілих осіб, форм об’єктивної сторони кримінального правопорушення та кваліфікуючих ознак.

СТАН НАУКОВОЇ РОЗРОБКИ ПРОБЛЕМ ЗАПОБІГАННЯ КРИМІНАЛЬНИМ ПРАВОПОРУШЕННЯМ У СФЕРІ ОХОРОНИ ТРУДОВИХ ВІДНОСИН В УКРАЇНІ

М. Д. Ждан — 2022-07-05

У статті розглядається стан наукової розробки проблем запобігання кримінальним правопорушенням у сфе- рі охорони трудових відносин в Україні. Зазначено, що сучасне кримінальне право налічує достатню кількість праць, присвячених вирішенню різних проблем Особливої частини чинного Кримінального кодексу України. Більшість наукових робіт вчені присвятили алгоритму зниження криміногенних чинників найбільш небезпечних та поширених кримінальних правопорушень. Наразі кримінологічна ситуація в Україні свідчить про зростання кількості суспільно небезпечних діянь майже у всіх сферах людського буття. Не є виключенням і кримінальні правопорушення проти трудових прав громадян. У зв’язку із цим кримінальне законодавство потребує певних змін, котрі можуть бути внесені виключно за рахунок консолідації зусиль теоретиків та практиків, а також плід- ної наукової роботи. Вказується, що дослідження теоретичного масиву кримінально-правової та кримінологічної
науки з питань захисту трудових прав з моменту прийняття чинного КК України 2001 року і до сьогодні надало можливість класифікувати останній на дві групи за ознакою предмета дослідження: 1) феномен кримінальних правопорушень проти трудових прав, їх ознаки, понятійно-категоріальний апарат та механізм кримінально-правової протидії; 2) суб’єкт кримінального правопорушення проти трудових прав: дефініція, класифікація, типологія. Автор звертає увагу на те, що у кримінальному праві дуже обмежена кількість праць, котрі комплексно б розглядали феномен кримінальних правопорушень проти трудових прав людини. Останнє є не в повній мірі обґрунтованим, оскільки, фактично, трудові права громадян як об’єкт кримінально-правового захисту передбачено не тільки у п’ятому розділі Особливої частини Кримінального кодексу України. Трудові правовідносини в межах кримінального законодавства нашої держави захищені також у сьомому розділі, присвяченому кримінальним правопорушенням у сфері господарської діяльності; у ст. 270 КК України; у десятому розділі, присвяченому кримінальним правопорушенням проти безпеки виробництва.

ДУХОВНО-ЦІННІСНА КОНЦЕПЦІЯ ПРАВОРОЗУМІННЯ ЯК ПЕРСПЕКТИВА РОЗВИТКУ КРИМІНОТЕОЛОГІЇ

І. В. Кріцак — 2022-07-05

Автор, шляхом застосування міждисциплінарного методу наукових досліджень, чи не вперше у вітчизняній правовій науці здійснив спробу просторового осмислення правової науки з позицій духовно-культурних цінностей та зв’язків її з кримінологією. Оригінальні ідеї, які генерувалися з найрізноманітніших наукових досліджень, так би мовити, нашаровувалися на полотно загальної теоретико-правової науки, згодом концептуалізувалися та переосмислюються в порівняно новому напрямі у вітчизняній кримінологічній науці – кримінотеології. Пристосованість кримінології до більш високих станів спонукає виходити на духовно-ціннісні смисли ірраціональності буття. Такі величини формують «концепцію цілісності» в кримінології, яка найбільше зацікавлена у виявленні проявів зла з усіма його багатоманітностями, щоб спрямувати буття світу у русло благочестя. Добро на цьому шляху є наймогутнішою силою. Його благородність вступають у протиріччя з насильством, що суперечить первозданному образу божому в житті людини, спотворює її справжню природу, однак тут і проявляється справжнє призначення до високих сенсів буття. Великі батьки-гуманісти осмислюючи антропологічнісність світу, визначаючи найвище місце людини в ньому, зробили все можливе, щоб піднести людську особистість до незвіданих висот, самі не усвідомлюючи того, яку закваску закладають у розвиток людства. Велич людини – це добре, однак тут важливо не затьмарити образ божий у людському єстві, зберегти у ній основоположне начало – душу, чистою і незаплямленою, яка цінніша за усі багатства світу. Як запорука об’єднання напрацювань, автором пропонується вибудовування духовно-ціннісної концепції праворозуміння з перспективою її реалізації у кримінологічній науці на засадах високих духовних начал розуміння права, накопиченого соціального досвіду як інструментаріїв злиття воєдино сучасних концептів розвитку кримінології, усунення прогалин їхньої фрагментарності.

ТИПОВІ СЛІДЧІ СИТУАЦІЇ ПОЧАТКОВОГО ЕТАПУ РОЗСЛІДУВАННЯ КРИМІНАЛЬНИХ ПРАВОПОРУШЕНЬ ПРОТИ СТАТЕВОЇ СВОБОДИ ТА СТАТЕВОЇ НЕДОТОРКАНОСТІ ДІТЕЙ

Г. Ю. Нікітіна-Дудікова — 2022-07-05

У статті розкрито питання систематизації типових слідчих ситуацій початкового етапу розслідування кримінальних правопорушень проти статевої свободи та статевої недоторканості дітей.
Констатовано, що володіння слідчою ситуацією в процесі розслідування кримінального правопорушення дає змогу слідчому висунути обґрунтовані слідчі версії, обрати подальші напрями розслідування, оптимально поєд- навши послідовність слідчих, негласних слідчих (розшукових) дій та оперативно-розшукових заходів, застосо- вуючи найефективніші тактичні прийоми, комбінації та операції в процесі взаємодії слідчого з оперативними підрозділами й іншими службами з метою розслідування кримінального правопорушення, встановлення особи, яка його вчинила, а також причин та умов його вчинення. На підставі аналізу наукових підходів розглянуто слідчі ситуації під час розслідування кримінальних правопорушень проти статевої свободи та статевої недоторканості дітей за традиційним поділом на етапи (початковий та наступний). У статті визначається, що термін «початковий етап розслідування кримінальних правопорушень» не закріплений в кримінально-процесуальному законодавстві, його можна визначити як комплекс слідчих (розшукових)
дій, що характеризуються невідкладністю та безперервністю їх проведення в порівняно стислий проміжок часу, спрямованих на виконання відповідних завдань для встановлення особи, яка вчинила кримінальне правопорушення. На підставі аналізу матеріалів кримінальних проваджень запропоновано розглянути алгоритм дій слідчого в типових слідчих ситуаціях, які складаються на початковому етапі розслідування кримінальних правопорушень проти статевої свободи та статевої недоторканості дітей залежно від наявності даних про особу (особи) підозрюваних у вчиненні кримінального правопорушення на: підозрюваного затримано на місці вчинення кримінального правопорушення; особа підозрюваного відома, проте його не затримано; особа правопорушника невідома, але є певні дані про нього (опис зовнішності, ім’я, прізвисько тощо); інформації про особу, яка вчинила кримінальне правопорушення, вкрай обмаль (потерпіла не може описати його зовнішність, свідків кримінального правопорушення немає).

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ РФ ЗА АГРЕСІЮ ТА ІНШІ МІЖНАРОДНІ ЗЛОЧИНИ ПРОТИ УКРАЇНИ В КОНТЕКСТІ ПРОБЛЕМИ ВИКОНАННЯ РІШЕНЬ МІЖНАРОДНИХ СУДІВ

О. Т. Волощук — 2022-07-05

У статті розкрито питання про проблемні аспекти притягнення до відповідальності рф за вчинення актів агресії, геноциду, злочинів проти людяності та військових злочинів проти України у рамках міжнародного права на підставі рішень міжнародних судових установ. Особлива увага автором звертається на труднощі, які виникатимуть у процесі виконання судових рішень міжнародних інституцій, а саме: Міжнародного суду ООН, Міжнародного кримінального суду, Європейського суду з прав людини. Робиться висновок про те, що наразі створення Спеціального військового трибуналу є єдиним виходом для України, який дозволить домогтися притягнення до відповідальності рф. Тому робота по його створенню та відповідно прийняттю статуту вважає автор має бути
виконана у найкоротші строки і обов’язково із залученням більшості держав. Таку думку автор аргументує тим, що існує реальна загроза поширення російської військової агресії на інші території європейських держав та застосування ядерної зброї. Також не менш конструктивним було би провести реформування Ради Безпеки ООН. Держава, яка порушує усі без виключення основні принципи міжнародного права, які є нормами імперативного характеру (jus cogens) – принципи щодо заборони агресії, мирного врегулювання міждержавних спорів, невтручання у внутрішні справи,
суверенної рівності держав, співробітництва, права нардів на самовизначення, поваги прав людини, територіальної цілісності, недоторканості державних кордонів, pacta sunt servanda, – і слугують фундаментом міжнародного права, правопорядку та спрямовані передусім на забезпечення міжнародного миру та безпеки людства, не може бути постійним членом РБ, оскільки це суперечить основній меті і відповідно функціям цього органу ООН. Згідно п. 1 ст. 24 Статуту ООН на РБ покладено головну відповідальність від імені усієї міжнародної спільноти за підтримання міжнародного миру та безпеки. Зроблено висновок про те, що незважаючи на численні проблеми, які виникатимуть, як у процесі розгляду справ в міжнародних судах, так і на стадії виконання їх рішень, Україна поводить себе цивілізовано і демонструє свою відданість демократичним цінностям.

МІЖНАРОДНА КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВА ПОЛІТИКА

О. В. Лещенко — 2022-07-05

Статтю присвячено дослідженню рівнів міжнародної кримінально-правової політики та кримінального правосуддя. Кримінальне правосуддя є центральним елементом будь-якої національної системи захисту прав людини. Протягом останніх років багатьом країнам довелося провести глибоку реформу, щоб привести свою систему кримінального правосуддя у відповідність до стандартів, зокрема, стандартів Ради Європи. Крім того, у всій Європі системи кримінального правосуддя зіткнулися з новими типами проблем: збільшенням складності справ через зміни в суспільстві, викликані глобальною кризою та пандемією Covid-19, розвиток нових технологій та інтернаціоналізацію злочинності; бюджетні обмеження; збільшення навантаження і при цьому зростання очікувань з боку
громадськості щодо ефективних дій з боку уряду у відповідь на ці виклики. Враховуючи, що справедлива та ефективна система міжнародної кримінально-правової політики є передумовою будь-якого демократичного суспільства, заснованого на верховенстві права, необхідно приділити особливу увагу правовим та інституційним реформам у сфері кримінального судочинства. Рада Європи розробила широкий спектр стандартів у цій сфері (конвенції, рекомендації та висновки), а Національний відділ реалізації прав людини від Ради Європи надає підтримку державам-членам у покращенні їх впровадження на національному рівні на основі висновків його моніторингові органи, зокрема Європейський суд з прав людини. Ця підтримка здійснюється у формі законодавчої експертизи щодо Кримінального кодексу, Кримінально-процесуального кодексу, Закону про прокуратуру тощо, розробки нормативної бази прокуратури, підтримки розробки стратегій реформ та розвитку інституційної спроможності для асоціацій адвокатів, прокуратур та органів прокуратури.
24 лютого росія розпочала масштабне вторгнення до України по всій довжині спільного кордону і з території Білорусі. Безпосередньо був виданий наказ про незаконний напад на невинних мирних жителів, що є воєнним злочином. Російська держава стала найбільшою терористичною організацією світу. Верховною Радою було ухвалено низку постанов про засудження російської федерації, і про визнання її дій геноцидом, з цілою низкою звернень до світових парламентів.

УВКБ ООН: МІЖНАРОДНО-ПРАВОВИЙ СТАТУС ТА АНАЛІЗ ОКРЕМИХ АСПЕКТІВ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

Є. В. Реньов — 2022-07-05

У статті досліджено зміст міжнародно-правового статусу Управління Верховного комісара ООН у справах біженців. Проаналізовано історичну ретроспективу створення та діяльності УВКБ ООН – від нагальних потреб післявоєнного суспільства кінця 40 років минулого сторіччя до 2022 року, коли мільйони сімей в Україні були змушені покинути свої домівки. Особливу увагу приділено дослідженню окремих аспектів діяльності Управління Верховного комісара ООН у справах біженців в контексті гуманітарної кризи, спричиненої початком повномасштабних військових дій в Україні. Детально розглянуто питання допомоги внутрішньо переміщеним особам в Україні з використанням
кількісних показників, що демонструють сучасні тенденції у діяльності УВКБ ООН в Україні. Наведені підходи до визначення поняття «внутрішньо переміщена особа». Надана інформація щодо правової основи співробітництва Управління Верховного комісара ООН у справах біженців та України.
Проаналізовано важливість та своєчасність Постанови Кабінету Міністрів України від 15.04.2022 р. № 445 «Про реалізацію спільного з Управлінням Верховного комісара ООН у справах біженців проекту щодо додаткових заходів із соціальної підтримки внутрішньо переміщених осіб», якою регламентується спільна діяльність українського уряду та УВКБ ООН задля надання додаткової допомоги найбільш вразливим категоріям внутрішньо переміщених осіб. Аргументується доречність використання кластерного підходу, відповідно до якого УВКБ ООН діє як частина міжвідомчої гуманітарної допомоги та керує кластерами з питань захисту, житла і непродовольчої допомоги,
а також з координації та управління таборами. Проаналізовано, яке значення має діяльність УКВБ ООН в якості координатора кластеру з питань житла задля допомоги Україні у пошуку довгострокових рішень для внутрішньо переміщених осіб.

ПРАВОВЕ РЕГУЛЮВАННЯ ВИКОРИСТАННЯ ШТУЧНОГО ІНТЕЛЕКТУ НА ОСНОВІ ЄВРОПЕЙСЬКОГО ПІДХОДУ

Ю. І. Тюря — 2022-07-05

У статті вивчено домінанти європейського підходу до визначення механізмів правового регулювання впровадження та використання технологій штучного інтелекту на принципах «досконалості та довірі». Наголошено, що четверта промислова революція або Індустрія 4.0 – це сучасна епоха інновацій, заснована на передових технологіях, що радикально трансформують усі сфери, сектори та галузі економіки. Однією з передових інформаційних технологій сучасності є штучний інтелект. Ця технологія є підґрунтям нашого майбутнього, оскільки вона перетинається з усіма аспектами людського життя: здоров’ям і медициною, комунікацією, освітою, економічною діяльністю, транспортом, спортом та ін. Стрімкий розвиток технологій штучного інтелекту та впровадження їх у різні сфери життєдіяльності людини має ряд переваг, проте і низку недоліків. Очевидно, що зупинити розвиток штучного інтелекту складно або практично неможливо. Попри це, розроблення, впровадження та використання технологій штучного інтелекту, безсумнівно, має бути людиноорієнтованим і відповідати інтересам безпеки людини, збереженню її особистого простору, волі та самосвідомості. На всіх стадіях життєвого циклу штучного інтелекту кожна зацікавлена особа повинна дотримуватися основоположних прав і свобод людини та громадянина, демократичних цінностей, а також забезпечення відповідних гарантій під час впровадження таких технологій. У роботі висвітлено історію та практичні кроки Європейського Союзу на шляху до правового регулювання щодо впровадження та використання технологій штучного інтелекту. Розкриті основні етичні принципи розвитку і використання технологій штучного інтелекту, дотримання яких є обов’язковим. Проаналізовано правові засади щодо використання технологій штучного інтелекту, засновані на принципах «досконалості та довірі». Встановлено, що європейський підхід до штучного інтелекту спрямований на підвищення інноваційного потенціалу Європи в галузі штучного інтелекту, одночасно підтримуючи розвиток та впровадження етичного та надійного штучного інтелекту в економіці Європейського Союзу. Штучний інтелект зобов'язаний працювати для людей і бути силою добра в суспільстві.